Тиша в кімнаті: історія однієї покупки

Усе почалося з відпустки. Не тієї, яку планують з валізами, сонцем і коктейлями, а з короткої перерви, коли півроку між обстрілами стискаються в два тижні тиші. Його звали Сашко, йому було сорок. За спиною — два роки на фронті. До того — дружина, квартира в Хмельницькому, звичне життя з зарплатами, продуктовими чеками й недільною кавою.

Дружина пішла ще в 2022-му. Без скандалів, просто сказала, що втомилася. Від мовчання. Від страху. Від Сашка, який щоразу повертався додому трохи іншим. З того часу він залишився сам. Залишився — в кожному сенсі. Життя звузилося до казарми, рації, окопу. І коли йому дали відпустку, він навіть не знав, куди подіти себе. Товариші їхали до рідних. Він — просто додому. У квартиру, де пахло старими речами і порожнечею.

Ідея, яка спочатку здавалася абсурдом

Перший день був дивний. Сашко лежав на ліжку в майці й спортивках, курив і дивився у стелю. Потім пішов до холодильника — той був майже порожній. У магазині купив консерви, булку, пляшку пива. І — ні з ким не заговорив. Наступного вечора відчув щось схоже на тугу, змішану з дивним тілесним голодом. Не сексуальним у прямому сенсі — швидше за потребу торкнутися когось, відчути шкіру, просто знати, що ти не один.

Пізно ввечері, вже напідпитку, він заліз у інтернет. Гортав сайти навмання. Натрапив на один, де продавали речі, які в “нормальному” житті здавалися смішними або соромітними. Там, серед сотень дивних товарів, він побачив її та натиснув купити резинову бабу. Дешеву. Примітивну. І навіть, чесно кажучи, трохи лячну на вигляд — із величезними намальованими очима і неприродно округлим ротом. Але щось у цій дурнуватій гумовій фігурі зачепило його. Можливо, те, що вона не задає питань. Не чекає пояснень. Просто є. І все.

Він зробив замовлення у секс шоп ХЛ мовчки, не думаючи довго. Наступного дня забрав пакунок у відділенні. Йшов додому швидко, наче боявся, що хтось його побачить. І все ж не соромився — більше не було кого соромитися.

Перша ніч тиші

Розпакувавши резинову бабу, він мимоволі усміхнувся. Вона справді була трохи страшнувата: пластикова, з примітивними формами, неприродною позою. Але коли він надув її й посадив на край ліжка — вперше за довгий час у квартирі з’явився силует. Інший. Не його тінь. Не згадка про колишню дружину. Просто хтось… хоча б схожий на присутність.

Він не став робити з цього якогось ритуалу. Не вклав у ляльку більше, ніж було потрібно. Просто ліг поруч. Торкнувся її плеча. Потім заплющив очі й зітхнув. Дивно, але в ту ніч він заснув швидше, ніж зазвичай. Уперше без снів. І без жахів.

На другий день він навіть поставив її біля вікна. Не для когось — для себе. Вона не говорила, не сварилася, не зникала. Просто була. Цього, як не дивно, виявилося достатньо.

Несподіване прийняття

Сашко не став вигадувати імені. Не фантазував, що це жива людина. Не був романтиком і не дурив себе. Він знав: це гума. І знав інше — іноді навіть гума буває теплішою за людське мовчання.

Перед поверненням на позиції він спакував її у ту саму коробку. Не тому, що соромився — просто знав, що на фронті їй не місце. Але в думках вона залишилася. Як щось більше, ніж смішний експеримент. Вона стала його захистом від самоти, хоч би якою дивною не здавалася ця думка.

І вже коли він їхав назад, у поїзді, і бачив у вікні зелені плями полів, він думав не про війну, не про обстріли, навіть не про втому. А про те, що іноді найпростіші, навіть недолугі речі можуть повернути людині щось дуже важливе — відчуття, що вона ще жива. Що вона ще може бути поруч із кимось, нехай і ненадовго. Хай навіть цей хтось — зроблений із повітря і гуми.

Це не історія про кохання. І не про зневіру. Це історія про потребу бути почутим, навіть коли ніхто не слухає. Про тілесну пам’ять, яка зберігає дотики довше, ніж ми самі. І про те, що іноді найчесніше — бути чесним із собою. Навіть у такому безглуздому виборі, як придбання надувної ляльки в період відпустки.

Він повернувся на позиції. Його товариші нічого не знали. Та й не треба було. А в кімнаті в Хмельницькому, на дні шафи, чекала коробка. Не як спогад. Як доказ того, що навіть у тиші бувають голоси. І навіть у самотності — хтось поруч.