Медицина навчилася протистояти багатьом смертельним інфекціям завдяки самовідданому подвигу лікарів, які не пошкодували свого життя заради того, щоб з’ясувати причини захворювання, описати його клінічну картину і знайти способи лікування. Сьогодні їхні імена напівзабуті, але цілі покоління зобов’язані їм своїм спасінням.
Ми в Joy-pup.com зібрали історії медиків-героїв, які ставили на собі смертельно небезпечні досліди та заслужили довічну вдячність людства.
Переможці «Чорної смерті»
В історії відомі три колосальні чумні пандемії, які забрали більше життів, ніж усі світові війни. Лише під час другої пандемії «Чорної смерті», що лютувала у Середні віки, загинуло від 30 до 60% жителів Європи. Природними носіями чуми були блохи, що паразитували не тільки на щурах, а й на людях, чия особиста гігієна бажала кращого. Медицина тоді була безпорадна, і зараження означало неминучу загибель: виздоровлювали одиниці, чисто випадково.
Спалахи чуми тривають досі: щороку у світі реєструється до 2500 випадків інфікування. На щастя, сьогодні вдається контролювати розповсюдження смертоносної бактерії і виліковувати практично усіх хворих. Це стало можливим завдяки героїзму медиків-дослідників, які випробували на собі протичумні щеплення. Перший самовбивчий дослід здійснив англійський лікар А. Уайт, в 1802 році. Він заніс у надріз на своєму передпліччі гній, витягнутий з нарива пацієнтки, що хворіла на бубонну чуму. На восьмий день Уайт помер в пекельних муках. Проте це не спинило його послідовників.
Через тридцять з невеликим років французький лікар Антуан-Бартелемі Кло, який працював у Єгипті, зробив собі шість ін’єкцій чумної бактеріальної флори. Вирішивши, що цього замало, він розрізав шкіру на руці, втер гнійну масу з бубона в свіжу подряпину, наклав на неї пов’язку, просочену кров’ю пацієнта і натягнув його сорочку, вимазану виділеннями. Коли той переставився, Кло влігся у його постіль. Словом, зробив усе можливе, аби захворіти, і не захворів! Основною метою експерименту було прагнення довести, що чума заразна не для всіх, хто мав контакт із хворим і заспокоїти нажахане населення.
В 1894 році бактеріологу Александру Єрсену вдалося знайти збудника страшної інфекції – чумну паличку Yersinia pestis. Але тільки у 1934 році радянський вчений Магдалина Покровська створила і випробувала на собі живу протичумну вакцину.
Проказа – не вирок
В темні часи середньовіччя проказа (або лепра) наводила на людей забобонний страх. Здебільшого тим завинив моторошний образ прокаженого: балахон, що вкривав тіло з голови до п’ят, дзвоник чи тріскачка, якими бідолашний мав попереджати про своє наближення. Пізніше таких хворих почали селити у лепрозоріях при монастирях. Про них піклувалися, але лікувати навіть не намагалися. Проте захід був виправданим і застосовується понині, оскільки хвороба все ще розповсюджена у деяких теплих країнах.
Вперше серйозними дослідженнями прокази зайнявся норвезький лікар Даніель Корнеліус Даніельсен. В 1847 році він очолив лікарню для прокажених і протягом багатьох років намагався заразити себе невиліковною, як тоді вважалося, хворобою. Він вливав собі кров пацієнтів і навіть пересаджував під шкіру матеріал, добутий з папул. Проказа розвивається повільно: деколи інкубаційний період триває понад 10 років. Разом із головним лікарем у ризикованих експериментах брали участь колеги по лепрозорію, і для кожного з них це було довге та тяжке очікування. Ніхто не заразився.
Але найголовніше, багаторічні зусилля не пропали дарма: завдяки мужнім клініцистам світ зрозумів, що проказа не настільки заразна, як це вважалося багато віків. У 1873 році учень Даніельсена Герхард Хансен відкрив збудника хвороби Mycobacterium leprae, і він же домігся прийняття закону про ізоляцію прокажених в стаціонарах та обов’язкові профілактичні медогляди для тих, хто перебував з ними в контакті. І хоча вакцини від прокази досі не існує, на ранніх стадіях хвороба успішно лікується.
Ризик заради істини
Епідемії холери прокотилися по всьому світові у першій чверті XIX сторіччя, і у другій його половині вибухнули з новою силою, охопивши Росію, Францію, Англію та Німеччину. В 1883 році німецький мікробіолог Роберт Кох виявив збудника захворювання – холерний вібріон. Однак знайшлося немало скептиків, які сумнівалися у простій передачі інфекції, і серед них німецький натураліст Макс Петтенкофер.
На той момент він обіймав посаду головного мюнхенського гігієніста. Оскільки холера бушувала у багатьох німецьких містах, але якимсь чином оминула Мюнхен (незважаючи на Октоберферст, який приваблює багатьох туристів), професор Петтенкофер припустив, що поширення хвороби зумовлене не так самим мікробом, як станом ґрунтових вод.
Прагнучи довести правильність своєї гіпотези, він наважився на божевільний вчинок: 7 жовтня 1892 року при свідках випив розчин, у якому кишіли холерні бацили. Пізніше 73-річний вчений писав: «В одному кубічному сантиметрі я, очевидно, прийняв мільярд цих мікробів, що навіюють жах, принаймні, набагато більше, ніж це буває, коли торкаєшся до губ немитими пальцями».
За три доби у нього розвинулися симптоми запалення кишківника. На початку хвороби бактеріологічний аналіз показав величезну кількість холерних вібріонів, однак через кілька днів стан нормалізувався без ліків. Петтенкорф святкував перемогу і стверджував, що у нього не було ніякої холери. Згодом виявилося, що Кох усе-таки був правий, а відчайдушний експериментатор, вірогідно, проковтнув послаблену культуру. Але це не зменшує значення його подвигу.
Пастер проти Коха
З іменем славетного Коха, що зробив безцінний внесок у боротьбу з багатьма небезпечними інфекціями (туберкульоз, черевний тиф, малярія, сибірська виразка та інші), пов’язана ще одна принципова наукова суперечка. Цього разу його опонентом виступив інший корифей європейської мікробіології Луї Пастер.
В 1885 році Пастер створив вакцину проти сказу і практично одразу в його лабораторію потяглися хворі з усього світу. Щеплення давали успішний результат, проте Роберт Кох висловив сумніви щодо безпеки методу. Він вказав на можливість помилки: скажімо, людину вкусив собака, їй ввели вакцину, але собачий сказ не підтвердився. Тоді пацієнт неминуче помре, оскільки в його організмі немає живого вірусу, що знищив би лабораторний штам.
Однак Пастера «врятував» австрійський колега Еммеріх Улльман. Він заявив, що його не кусав жоден собака і запропонував: «Зробіть мені ваше щеплення і побачимо, чи помру я від сказу». Улльман пройшов повний курс імунізації, і залишився не тільки живим, а й цілком здоровим.
Аби оцінити його подвиг, мало знати, що останній період цієї хвороби супроводжується жахливими муками. Спробуйте уявити, наскільки мужнім був скромний хірург, аби заперечити самому Коху та підтримати його довічного конкурента.
Смертельно небезпечний доказ
Сифіліс визнано соціально значущою проблемою з кінця XV сторіччя: ним хворіли і простолюдини, і аристократи. Однак до середини XIX сторіччя не існувало не те що ефективних препаратів, а навіть чіткої клінічної картини захворювання – здебільшого через те, що святенницьке суспільство вперто заперечувало наявність венеричних інфекцій. Єдиним способом об’єктивних досліджень були лікарські експерименти на собі.
В 1843 році французький венеролог Жозеф-Александр Озіас-Тюренн висунув ідею «сифілізації»: прищеплювати здоровим людям виділення хворих, у яких захворювання перебігало у доброякісній формі. Він сподівався, що це допоможе зупинити поширення інфекції, як щеплення коров’ячої віспи допомогло зупинити епідемію натуральної людської віспи. Його гіпотеза і наступні досліди на добровольцях спричинили запеклі суперечки у медичних колах. В результаті молодий німецький лікар Карл Ліндеманн наважився на небезпечний експеримент: ввів матеріал з папули сифілітика у надріз на своїй руці і незабаром захворів на сифіліс у вкрай важкій формі.
Його тіло вкривали потворні виразки, але медик відмовлявся від будь якого лікування, незважаючи на прохання членів спеціальної комісії, що спостерігала за дослідом. «Я помру? Тим краще! Моя смерть доведе, що вчення про сифілізацію є жахливою хибою, і стане на заваді новим трагедіям». Ліндеманн домігся свого – метод Озіаса відкинули. В 1905 році німецькі мікробіологи Фріц Шаудінта Еріх Гофман виявили збудника сифілісу – бліду трепонему, і тільки з 1943 року в терапії хронічного венеричного захворювання почали застосовувати антибіотики.
В пошуках винуватця малярії
Люди хворіють на малярію щонайменше 50 000 років, але з’ясувати, яким чином вона потрапляє у людський організм вдалося якихось 100 з невеликим років тому. На той час лиш деякі медики підозрювали, що тропічну хворобу переносять комарі, але за відсутності доказів цю версію вважали хибною. У них було тільки два способи підтвердити здогадку: розшукати добровольців, які погодяться, аби їх покусали вірогідні носії інфекції, або дозволити покусати себе.
Нажаль, в історії збереглося дуже мало імен лікарів-героїв, які свідомо наражали себе на небезпеку, прагнучи дослідити походження малярії і знайти засоби запобігання зараженню. Серед ентузіастів називають англійця Рональда Росса та італійця Джіованні Батиста Грассі. Першого відзначили за відкриття Нобелевською премією, хоча ніде не згадується, що він ставив досліди на собі. Це зробив Грассі: дав покусати себе комарам, які перед тим напилися крові малярійних хворих, проте не захворів. Дослід повторив його учень, професор Аміго Біньямі: не наважуючись заразити себе, він знайшов добровольця, і у 1908 році першим довів, що паразити роду плазмодіум, що викликають малярію, передаються через укус комара Anopheles.
В последующие годы нашлось немало смельчаков, которые подвергали себя искусственному заражению через укусы лабораторных комаров и болели малярией в разной форме. Благодаря им удалось понять, как защищаться от инфекции и чем ее лечить, однако многие вопросы оставались невыясненными.
В наступні роки знайшлося немало сміливців, які піддавали себе штучному зараженню через укуси лабораторних комарів та хворіли різними формами малярії. Завдяки їм вдалося зрозуміти, як можна захиститися від інфекції і чим її лікувати, однак багато питань залишалися невизначеними. Щоб отримати повну картину захворювання, були потрібні нові досліди у природних умовах проживання найсмертоносніших комах на світі. В 1928 році 30-річний директор Амстердамського інституту тропічної медицини Вільгельм Шюффнер відбув на Суматру, заразився малярією через укус місцевого комара і переніс хворобу.
Можливо, дехто називав цих людей божевільними. Але вони ризикували собою задля великої мети і сучасна медицина завдячує багатьма досягненнями лише їхньому героїзму. Нажаль, історія знає про інші шокуючі експерименти, які не принесли людям і тваринам нічого, крім страждань.
Коментарі можуть залишати тільки зареєстровані користувачі